Джеймс Болл
Переклад Віктора Перебенесюка
Повномасштабне вторгнення Росії в сусідню Україну стало найбільшою подією у світовій політиці з кінця лютого 2022 року.
Його вплив виходить далеко за межі кордонів України та Росії, а висвітлення наслідків цієї війни не обмежується конфліктним та міжнародним досвідом репортерів, які працюють на передовій.
Враховуючи тривалий досвід витончених медіаманіпуляцій, особливо з боку Росії, хоча в Україні теж таке бувало, та ймовірність подальшої ескалації конфлікту, труднощі етичного, точного і безпечного висвітлення проблем, порушених цією війною, є багатогранними.
Комітет захисту журналістів заявляє, що в Україні загинуло щонайменше 12 журналістів і ще більше поранено. Журналісти повинні мати всю необхідну підготовку, підтримку та оцінку ризиків. Відповідальним редакторам варто бути вкрай обережними щодо використання фрилансерів, переконатися чи не заохочують вони журналістів, бодай опосередковано, до непотрібного ризику.
Журналісти повинні знати свої обов’язки щодо захисту джерел інформації та допоміжного персоналу в країні, наприклад, фіксерів, а також бути обізнаними з відповідними міжнародними договорами з прав людини. Хоча статут ООН і не зобов’язує новинні медіа та журналістів, варто знати, що, наприклад, не можна використовувати відео- та фотозйомку військовополонених, а також інтерв’ю з ув’язненими, доставленими під примусом.
Поза лінією фронту медіа повинні бути в міру скептичними: ані російські військові, ані український уряд не варто розглядати як достовірні джерела. Інформація, яку вони надають, потребує незалежної перевірки або ретельних застережень. Це не означає проведення паралелі між ними, але багато урядів під час війни використовують стратегічну дезінформацію, а робота незалежних журналістів полягає в тому, щоб відокремлювати факти від вигадок та пропаганди.
Крім того, відео, створені користувачами, потребують експертної перевірки та ретельного розгляду перед тим, як потрапити в ефір. Для містифікаторів дуже поширеною практикою є повторне використання старого відзнятого матеріалу (або навіть кадрів з телесеріалів чи відеоігор), щоб обдурити ЗМІ, що може вплинути на довіру до новинної організації в цілому.
Росія втім діє набагато витонченіше. Справжній сплеск масової підтримки України в Інтернеті послабив її звичне домінування в соціальних мережах. Наприклад, армія “френдів” (fellas), комедійних проукраїнських аватарів-песиків шиба-іну, веде постійну антиросійську онлайн контрпропаганду.
Росія довела, що здатна використовувати зауваження, які походять від західних джерел з добрими намірами, на свою користь. Існує безліч незалежних перевірених звітів про жорстокі порушення Росією прав людини під час конфлікту в Україні, включно з масовими похованнями, катуваннями ув’язнених, використанням зґвалтувань і сексуального насильства як засобів ведення війни. Однак Amnesty International оприлюднила суперечливий звіт, у якому звинуватила Україну в порушенні законодавства про права людини через розміщення військових об’єктів у цивільних районах. Кілька експертів з міжнародного права звинуватили неурядову організацію в неправильному розумінні права збройних конфліктів, тоді як Росія вміло використала цей звіт для того, щоб продемонструвати міжнародній аудиторії фальшиві паралелі.
Джейн Литвененко, журналістка і наукова співробітниця Центру Шоренштейна з питань медіа, політики та державної політики (канадійка українського походження), відзначає ризик як російських фейків, так і їх використання.
“Росія відома тим, що маніпулює журналістами за допомогою фальшивої документації, включно з фото і відео, − сказала вона. − У той же час, вона використовує репортажі та коментарі з усього світу у своїх цілях − поява Алекса Джонса, Такера Карлсона та Ілона Маска на [російському] державному телебаченні, є непоганим нагадуванням про це”.
“Журналісти повинні знати, як відстежувати джерела фотографій або відео для перевірки перед тим, як використовувати або поширювати їх. Водночас вони мають бути обережними та розважливими при створені своїх репортажів, щоб не бути використаними як зброя величезною російською пропагандистською машиною”.
Засновник Bellingcat Еліот Хіггінс вказує на особливий ризик для телекомунікаційних служб, які надзвичайно обмежені нестачею часу і вимушені дотримуватися точного висвітлення того, що говорять різні суб’єкти, як джерела інформації для інших новинних медіа. Це не завжди працює так, як задумано в сучасному онлайн-світі.
“Російський уряд розуміє, яким чмном західні ЗМІ повідомляють про заяви іноземних урядів, як правило, поза контекстом перевірки фактів і заяв, зроблених їхніми посадовими особами”, − сказав Хіггінс у письмовому інтерв’ю.
“Вони використовують це як можливість для поширення дезінформації, особливо через телекомунікаційні служби”.
Іншим прикладом етичної дилеми є питання про те, чи повідомляти інформацію про українські втрати. У перші дні вторгнення, згідно з негласним консенсусом (хоча й значною мірою на прохання української влади), західні медіа в переважній більшості вирішили не повідомляти про такі подробиці. Але з плином конфлікту цей консенсус порушився і деякі медіа вирішили повідомляти про втрати. Тут маємо справу з суперечливими обов’язками та відповідальністю − різні медіа роблять різний вибір, але він має бути зваженим, а не спонтанним.
Подібний вибір стосується і висвітлення пересування українських військ, стратегії або місць падіння ракет чи ударів безпілотників. Український уряд наклав обмеження на журналістів, зокрема, не розголошувати назви підрозділів або їхнє місцезнаходження, не знімати військові об’єкти, чекати кілька годин перед повідомленням про ракетний удар або бомбардування, координувати свої пересування в зонах бойових дій зі збройними силами, оскільки така інформація може бути використана Росією для більш точного планування майбутніх ударів. Знову ж таки, окремим журналістам і медіа доведеться робити свій власний вибір і якщо окремі журналісти виявлять розбіжності зі своїм медіа вони, можливо, захочуть звернутися до своєї профспілки.
Усі конфлікти ставлять перед редакціями серйозні етичні питання. Велика проблема в Україні полягає в тому, щоб зрозуміти, як Росія може використати точну (або, принаймні, “придатну для новин”) інформацію та вирішити, наскільки необхідно скоригувати журналістські робочі практики відповідно до цього. Це питання стане ще гострішим у найближчі роки.
Джеймс Болл − головний редактор Бюро журналістських розслідувань, де він курує міжнародні некомерційні репортерські проекти. Він також працює письменником-фрилансером, телеведучим та щотижневим колумністом видання The New European. У грудні 2020 року він був призначений довіреною особою Мережі етичної журналістики та очолює її Комітет радників у Великій Британії.
Фото: Supamotion/Shutterstock
Переклад Віктора Перебенесюка.
Мережа етичної журналістики (EJN) за підтримки Фонду Евенса ініціювала серію статей про етичні виклики, з якими стикаються журналісти, що висвітлюють цю війну – в Україні, Росії та в усьому світі. Ця серія слідує за нещодавньою публікацією звіту про медіа–ландшафт – “Розбудова довіри до журналістики в Центрально–Східній Європі” – в Болгарії, Чеській Республіці, Грузії, Угорщині, Польщі, Словаччині та Україна.