Переклад Віктора Перебенесюка
Хоч вони часто і претендують на роль сторонніх спостерігачів, журналістам подобається, навіть підсвідомо, бути на “правильному боці історії”, вести “добру війну”, захищаючи “хороших хлопців”. Конфлікт в Україні є прикладом того, що Герберт Ганс у своєму фундаментальному есе 1980 року “Вирішуємо, що є новиною” називає “вічними цінностями” журналістики. “Деякі війни є диявольськи складними і містять безліч відтінків сірого, але цю (…) легко охарактеризувати як старомодну повчальну історію про боротьбу добра зі злом або про Давида і Голіафа”, – писав Бен Коутс у виданні Politico через 10 днів після російського вторгнення.
Для більшості журналістів спротив України російській агресії має таку ж моральну чистоту, як і інша епічна боротьба, наприклад, проти Сомоси в Нікарагуа в 1970-х роках або військового режиму в М’янмі нині. В Україні, багато журналістів відреагували вболіванням за аутсайдера, схвалюючи реакцію та стійкість країни. “У найширшому сенсі, провідні західні ЗМІ були досить єдині в засудженні російського вторгнення”, – писав Джон Оллсоп в журналі Columbia Journalism Review. Протиправність війни, безладні обстріли цивільних районів, вчинення воєнних злочинів і єдиний фронт західних урядів проти того, що вони вважають путінським реваншизмом, неминуче накреслили чітку розмежувальну лінію.
Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США, 24 лютого 2022 року: нью-йоркські газети повідомляють про вторгнення російських збройних сил в Україну минулої ночі. Фото: rblfmr/Shutterstock.
На початку березня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров звинуватив західні ЗМІ в “надмірній емоційності”, маючи на увазі, що вони були упередженими і непрофесійними у своїх репортажах. Але емоції та емпатія є частиною журналістики. “Емоції в журналістиці важливі для передачі реальності ситуації. Це дає можливість висловитися жертвам та тим, хто пережив трагедію, а також демонструє, як формуються ці наративи. Все це має вирішальне значення для висвітлення подій в Україні”, – стверджує Кейтлін Найт у виданні Press Gazette.
Нейтралітет не є ані журналістським звичаєм, ані чеснотою. Журналісти нерідко є заангажованими. Марта Геллхорн, Джордж Орвелл, Роберт Капа та Андре Віолліс не були нейтральними під час громадянської війни в Іспанії і тим паче під час Другої світової війни. “Ми завжди повинні приймати чиюсь сторону. Нейтралітет допомагає поневолювачу, а не жертві. Мовчання заохочує ката, а не жертву. Не можна вимагати від журналістів перестати бути людьми, щоб бути хорошими журналістами”, – говорив в’язень Освенцима, лауреат Нобелівської премії миру Елі Візель. Неупередженість не означає нелюдяність. Як прямо сказав французько-швейцарський кінорежисер Жан-Люк Годар, неупередженість не означає “п’ять хвилин Гітлеру і п’ять хвилин євреям”.
Під час балканських воєн у середині 1990-х років журналісти, які залишилися в Сараєво, об’єдналися в солідарності з обложеним населенням і прийняли те, що кореспондент BBC Мартін Белл назвав “журналістикою прихильності”. “Приголомшені побаченим, багато репортерів відчули свій зв’язок з містом з містом. Вони теж стали сараєвцями”, – згадує репортер RTL і Le Monde Ремі Урдан у своїй книзі “Сараєво. Історія кохання”. Вони теж просили про військове втручання, щоб знищити снайперів і бомбардувальників. “Зникла моя блукаюча неупередженість. Я був за повітряні удари, за інтервенцію НАТО, за озброєння і навчання мусульман”, – писав британський військовий кореспондент Ентоні Ллойд у своїх мемуарах “Моя війна минула, я так за нею сумую”.
Київ, Україна, 27 лютого 2022 року: український журналіст перебуває у бомбосховищі з ноутбуком, чекає на закінчення повітряної атаки російських окупантів, працює і публікує останні новини. Фото: Марія Симчич/Shutterstock.
Війни завжди підвищують планку журналістської відповідальності. Україна є ще більш складною, оскільки вона відображає визначальний геополітичний зсув, окреслений як культурна війна, як зіткнення цивілізацій між ліберальною демократією та автократією, відзначає Джейсон Фараго в New York Times. Хто в цьому контексті хотів би розглядатися таким, що допомагає ворогу?
Полеміка на початку серпня навколо заяви Amnesty International, яка звинуватила українських військових у розміщенні своїх військ та артилерії поблизу лікарень, шкіл і житлових будинків, увібрала в себе дилеми, з якими також стикаються журналісти. Насправді вона стосувалася не фактів, задокументованих організацією, і не їх інтерпретації з точки зору міжнародного гуманітарного права, а їхнього впливу на висвітлення війни.
“Сама того не бажаючи, організація створила матеріал, який звучав як підтримка російських наративів”, − заявила Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні, яка подала у відставку на знак протесту. На її думку, це дослідження, покликане захистити цивільне населення, натомість стало інструментом російської пропаганди.
Подібна дилема виникла і на початку травня, коли New York Times опублікувала матеріал про допомогу, яку американські спецслужби нібито надавали українським військовим, допомагаючи їм виявляти і знищувати російських генералів. Президент Джо Байден, як повідомляли ЗМІ, був розлючений. Витоки інформації спричинили “переполох усередині Білого дому”, писало Politico. Чи варто було New York Times утриматися від публікації інформації, яка могла б виправдати підвищення ставки Росією?
Одним із ключових викликів для журналістів, які висвітлюють війну, завжди було повідомлення про факти, які можуть зашкодити ”їх стороні”. “Ніхто не стверджує, що українські військові завжди героїчні. Небагато виходять з війни бездоганними і, очевидно, що Україна має проблеми, які передували конфлікту. Але неупередженість – це не просто публікація з одного боку, а потім з іншого”, – написала оглядач Bloomberg Клара Феррейра Маркес.
Неупередженість вимагає відмови від хибної еквівалентності між агресором і жертвою, між фактами і брехнею. Вона виключає зручний і лінивий підхід “він сказав / вона сказала”. Але це не звільняє журналістів від обов’язку висвітлювати ретельно і неупереджено всі сторони. Незручні історії, які суперечать прозахідному, антиросійському дискурсу про війну, також мають бути оприлюднені.
Червневе опитування громадської думки в Бразилії, Німеччині, Польщі, Великій Британії та США, проведене Інститутом вивчення журналістики Reuters, показало, що менше половини респондентів вважають, що ЗМІ надають “широкий спектр різних точок зору на конфлікт”. Російська дезінформація є масовою, але “патріотичні розповіді українців часом вільно поводяться з реальністю”, – пише Доан Буй у французькому ліберальному тижневику L’Obs, налаштованому рішуче антипутінськи.
Київ також може дозволити собі вольності зі свободою ЗМІ. Комітет захисту журналістів 28 липня попередив про “проект закону про медіа, який загрожує обмеженням свободи преси в країні та віддаляє її від стандартів Європейського Союзу”.
Звичайно, висвітлення війни західними ЗМІ, незважаючи на неминучі недоліки, не можна порівнювати з російськими ЗМІ, які перебувають під тотальним державним контролем. Але це нагадування про те, що в ліберальних демократіях журналісти повинні вирізнятися тим, що надають усі новини (і думки), “які придатні для друку”. Їхня основна місія полягає в тому, щоб допомогти громадянам зрозуміти, що відбувається, а також забезпечити підзвітність їхніх урядів і захистити їх від самообману або зарозумілості.
Вільям Говард Рассел, який висвітлював війну в Криму для The Times у середині 1850-х років, назвав військових кореспондентів “нещасним племенем”. Війна в Україні знову нагадала нам, що іноді потрібно більше мужності, щоб протистояти власним симпатіям, власній громадській думці або уряду для того, щоб протистояти кулям ворога на фронті. Як казав засновник газети Le Monde Юбер Бев-Мері: “Ми повинні говорити правду, навіть коли це боляче. Особливо, коли це боляче”.
Жан-Поль Мартоз – колумніст газети Le Soir в Брюсселі та автор книги “На передовій: журналістика в центрі конфліктів” (En première ligne. Le journalisme au coeur des conflits). Ця стаття є другою в серії публікацій за підтримки Фонду Евенса про етичні виклики, з якими стикаються журналісти, що висвітлюють війну в Україні. Серія продовжує нещодавню публікацію звітів про медіа-ландшафт – “Розбудова довіри до журналістики в Центрально–Східній Європі” – в Болгарії, Чеській Республіці, Грузії, Угорщині, Польщі та Словаччині.
Головне фото: Москва, Росія, 20 червня 2019 року: Президент Російської Федерації Володимир Володимирович Путін на щорічному зверненні до росіян, яке транслюється в прямому ефірі на багатьох екранах. Фото: Женя Воєводіна/Shutterstock.
Мережа етичної журналістики (EJN) за підтримки Фонду Евенса ініціювала серію статей про етичні виклики, з якими стикаються журналісти, що висвітлюють цю війну – в Україні, Росії та в усьому світі. Ця серія слідує за нещодавньою публікацією звіту про медіа–ландшафт – “Розбудова довіри до журналістики в Центрально–Східній Європі” – в Болгарії, Чеській Республіці, Грузії, Угорщині, Польщі, Словаччині та Україна.