Український переклад Віктора Перебенесюка
По мірі продовження війни в Україні зростають руйнування та людські втрати. Але окрім людських втрат, відбувся і жахливий наступ на демократичні цінності, такі як свобода преси. Як в Україні, так і в Росії, журналісти та правозахисники стикаються з величезними викликами, а незалежні голоси придушуються.
У Росії свобода слова систематично знищується, незалежні ЗМІ закриваються, а критично налаштовані репортери змушені залишати країну. В Україні місцева медіаспільнота веде мужню боротьбу за правду в умовах воєнного часу, відстоюючи свободу преси. Пропаганда і цензура скрізь накинули завісу секретності на найнебезпечніший конфлікт, що спалахнув у Європі після Другої світової війни.
У зв’язку з цим Мережа етичної журналістики (the Ethical Journalism Network, EJN) за підтримки Фонду Евенса ініціювала серію публікацій про етичні виклики, з якими стикаються журналісти, що висвітлюють цю війну – в Україні, Росії та в усьому світі.
Експерти та журналісти писатимуть про етичні виклики журналістики в зоні конфлікту; боротьбу українських журналістів за неупередженість; мужній опір журналістів у Росії та вплив соціальних мереж і дезінформації на висвітлення конфлікту.
Ця серія висвітлюватиме важливість для новинних медіа п’яти основних цінностей професійної журналістики як протиотрути від пропаганди та цензури. Серед них:
- точність та фактологічність;
- незалежність;
- неупередженість;
- гуманність і повага до інших;
- підзвітність та відповідальність.
Дотримання цих цінностей може бути важким завданням навіть у найкращі часи, а під час війни воно стає ще складнішим, коли учасники бойових дій з усіх боків демонізують своїх опонентів і вдаються до зловмисної брехні та пропаганди, щоб завоювати громадську думку.
Усі журналісти, які висвітлюють війну в Україні, стикаються з етичними дилемами, намагаючись розповісти історію конфлікту чесно, неупереджено і точно.
З моменту російського вторгнення утворилося кілька сюжетних ліній, які демонструють виклики, що постають перед ЗМІ. Однією з найважливіших проблем є численні звинувачення у скоєнні воєнних злочинів. Міжнародний кримінальний суд (МКС) направив групу слідчих і судових експертів в Україну, яку він описує як “місце злочину”.
Україна проводить власні розслідування і заявила, що вивчає 21000 воєнних злочинів та злочинів агресії, ймовірно скоєних російськими військами з початку вторгнення в лютому. Зі свого боку, Москва звинуватила 92 військовослужбовців Збройних сил України у злочинах проти людяності. Росія також розслідує справи підозрюваних у найманстві з Великобританії, США, Канади, Нідерландів та Грузії. Усі сторони категорично заперечують скоєння воєнних злочинів, а Росія навіть звинувачує Україну в тому, що вона обстрілює власне цивільне населення та власну інфраструктуру.
Розібратися і донести правду в цій заплутаній ситуації, на яку значною мірою впливають неперевірені розвіддані та відверта пропаганда, є важливим завданням українських і російських журналістів. Важливе значення має також перевірка звинувачень та контрзвинувачень свідченнями з місця подій, розмови з потерпілими і очевидцями та використання лише надійних і достовірних джерел інформації.
Зокрема, журналісти повинні скептично ставитися до заяв з офіційних джерел. Для повної перевірки звинувачень та контрзвинувачень можливо навіть доведеться чекати аж до припинення вогню.
Криза біженців, що виникла майже одразу після вторгнення, є ще однією важливою історією з багатьма етичними пастками. Згідно з даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців близько шести мільйонів українців змушені були покинути свої домівки, що стало найбільшою кризою біженців у Європі за останні майже 80 років.
Країни по всій Європі, а особливо сусідні, такі як Чехія, Польща, Румунія та Словаччина, відкрили свої кордони і запропонували притулок та фінансову допомогу втікачам від війни. Багато українців також перебралися до Німеччини, Франції та Великобританії. Європейські країни прийняли переселенців з розпростертими обіймами, надавши їм спрощений безвізовий режим, дозвіл на працевлаштування та соціальні послуги.
Українські біженці на Центральному вокзалі Берліна. Фото: Матіас Берг на Flickr (CC BY-NC-ND 2.0).
Однак, в деяких країнах, особливо Східної Європи, почала з’являтися неприязнь до біженців. Менш привітний клімат зараз підживлює стрімка інфляція. Від Варшави до Бухареста соціальні мережі заполонили обурені дописи, які демонструють розкішні автомобілі, зареєстровані в Україні, та заможних українців, що чекають на допомогу перед адміністративними будівлями.
Типовим спотворенням у Чеській Республіці, одній із сусідніх країн, яка першою прийняла біженців, є неправдиве твердження про те, що українська сім’я може акумулювати до 90000 крон (3700 євро) державної допомоги, що перевищує дохід багатьох чеських родин.
Етичне висвітлення історії біженців вимагає від журналістів уникати упередженості, чуток і спекуляцій, остерігатися соціальних мереж та інтернет-шуму, а також зосереджуватися на доказах і фактах, які можна перевірити.
Більшість агентств у справах біженців та економічні дані свідчать про те, що українці, як і більшість мігрантів та біженців, шукають роботу, щоб забезпечити своє проживання після прибуття в нові країни. Журналістам також варто пам’ятати про те, що антиукраїнські настрої є характерною рисою російської пропаганди.
Інший кут цієї історії – протилежна реакція Європи на кризу біженців у 2015 році, коли понад мільйон людей з Сирії, Афганістану та інших країн перетнули європейський кордон. Європа відреагувала посиленням кордонів і домовленістю з Туреччиною про стримання потоку біженців.
Журналісти поспішили продемонструвати, що криза в Україні відрізняється від інших конфліктів. Кореспондент CBS описав Київ як неподібний на Ірак чи Афганістан, назвавши його “відносно цивілізованим, відносно європейським” містом. Європейці сприймають українців як білих і християн. Існує також культурна подібність і спільна історія з сусідніми країнами, такими як Польща.
Етичним журналістам важливо розуміти ці нюанси та історичний контекст, усвідомлювати, що політики, такі як Віктор Орбан з Угорщини, можуть спробувати використати ці відмінності для розколу між спільнотами. Передусім потрібно уникати “увічнення” образу людей з Близького Сходу чи країн Африки південніше Сахари як “інших”, які втекли від віддалених конфліктів, і, відповідно, вважати, що їхнє становище менш гідне шоку і співчуття.
У 2015 році європейські та північноамериканські журналісти були стурбовані використанням термінів “мігрант” або “біженець” щодо новоприбулих. Проте це не стало проблемою щодо українців. Уряди та ЗМІ одразу ж назвали їх біженцями і продовжують це робити. Такі ярлики є наслідковими і впливають на громадську думку. Загалом, люди більш позитивно ставляться до тих, хто був змушений рятуватися втечею з політичних причин, ніж до тих, хто емігрував у пошуках економічних можливостей. Дехто вважає, що біженці більше заслуговують на підтримку, ніж мігранти.
Журналістам потрібно бути обережними при висвітленні цих питань. Висвітлення передумов є життєво важливим, але послідовність та етика гуманності в репортажах вимагають від ЗМІ уникати повідомлень, які свідомо намагаються представити одних біженців та мігрантів у позитивному світлі, а інших, з Середземномор’я та Глобального Півдня, в негативному.
Іншою постійною сюжетною лінією, породженою війною, є боротьба за свободу преси і незалежну журналістику в Росії та Україні. Напередодні війни EJN підготувала звіт про проблеми медіа в Україні. Виявилося, що більшість провідних телеканалів, радіостанцій та інтернет-видань контролюються олігархами чия підтримка може витворити або знищити політиків і які не зацікавлені у збалансованій та етичній журналістиці, а також у висвітленні чутливих тем, пов’язаних з жінками та національними меншинами
Ці олігархічні медіа були найпопулярнішими в Україні, оскільки їхні добре профінансовані програми виглядали високопрофесійними. До війни українці, які хотіли отримати збалансовану картину подій в своїй країні, мусили перемикатися між каналами або звертатися до невеликих незалежних веб-сайтів і радіостанцій, що фінансувалися міжнародною спільнотою або за рахунок краудфандингових кампаній. Ця незалежна медіа-сцена була жвавою, але завжди відчувала загрозу через брак грошей і обмежену аудиторію. Маючи сумніви щодо незалежності суспільного мовника, українці, як правило, не довіряли ЗМІ і були вразливими до потоку дезінформації, що надходила з Росії.
Дезінформація, розповсюджувана через телеграм і фейсбук, була особливо поширеною на початку 2022 року, перед лютневим вторгненням, коли Росія скупчила війська на кордоні.
Незважаючи на війну, українські журналісти продовжують боротися за поліпшення ситуації з ЗМІ в країні. У липні дві найбільші журналістські організації, Національна спілка журналістів України та Незалежна медіа-профспілка України, закликали владу привести регулювання ЗМІ у відповідність до європейських стандартів свободи преси. Ці дві організації, за підтримки Європейської федерації журналістів (ЄФЖ), привітали рішення Європейського Союзу про надання Україні статусу країни-кандидата на вступ до ЄС і скористалися моментом, щоб наголосити на тому, що чинне законодавство про ЗМІ не відповідає європейським стандартам.
Український парламент розглядає проект закону про медіа, внесений два роки тому, але журналісти кажуть, що багато його положень суперечать європейським цінностям. Вони посилаються на те, що новий закон надає національному регулятору, Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, довільні та непропорційні регуляторні повноваження, що охоплюють усі засоби масової інформації.
“Примусове регулювання, передбачене законопроектом і в руках регулятора, повністю контрольованого урядом, гідне найгірших авторитарних режимів, – заявив генеральний секретар ЄФЖ Рікардо Гутьєррес. – Він повинен бути відкликаний”.
У Росії ситуація значно гірша. Життя незалежних журналістів в Росії стало неможливим з введенням нових законів, які можуть призвести до тюремного ув’язнення на термін до 15 років для будь-якого журналіста або незалежного активіста, який критикує війну, армію або політику уряду в зв’язку з його “військовою операцією в Україні”. Навіть використання термінів “війна” або “вторгнення” заборонено медіарегулятором.
Незалежна медіа-профспілка в Росії була придушена, а Спілка журналістів Росії виявилася непохитною у своїй бездіяльності, не чинячи опору тиску з боку влади.
Не дивно, що за відсутності інституційного спротиву у цій ситуації десятки журналістів втекли з країни, а ті, що залишилися, змушені мовчати. Голоси опору можна чути лише зрідка в окремих подкастах або дописах у соціальних мережах.
“Вони вам брешуть”, – співробітниця російського державного телебачення Марина Овсяннікова, пізніше заарештована, протестує в прямому ефірі. Березень 2022 року. Скріншот: Al Jazeera Media Institute.
Усі ці проблеми – висвітлення самої війни, розслідування складних питань воєнних злочинів і кризи біженців, а також висвітлення внутрішньої боротьби за свободу слова – ілюструють етичні та професійні дилеми, з якими стикаються журналісти.
Те, як новинні медіа виконують свою роботу в цих складних умовах, впливає на громадську думку і навіть певним чином на війну та її наслідки. Зокрема, журналісти можуть продемонструвати свою відданість незалежній журналістиці та п’яти основним цінностям EJN, що свобода медіа є невід’ємною частиною сприятливого середовища, необхідного для миру, демократії та поваги до прав людини.
Протягом наступних місяців ми зосередимося на важливості цієї роботи і в її процесі підкреслимо, чому етика має значення для розповіді про Україну як зараз, так і в майбутньому.
Ейдан Вайт – засновник та почесний президент EJN.
Ця стаття була змінена 25 серпня з метою виправлення помилки. Чеська Республіка не має найвищого показника прийому біженців з України на душу населення в Європі, який має Молдова. Додаткову інформацію можна знайти за посиланням: https://www.theguardian.com/uk-news/2022/jun/03/uk-takes-in-fewer-ukrainians-per-capita-than-most-of-europe.
Головне фото: Володимир Зеленський відвідав Бучу, де поспілкувався з місцевими жителями та журналістами. Фото Президента України на Flickr (Public Domain CCO 1.0).
Мережа етичної журналістики (EJN) за підтримки Фонду Евенса ініціювала серію статей про етичні виклики, з якими стикаються журналісти, що висвітлюють цю війну – в Україні, Росії та в усьому світі. Ця серія слідує за нещодавньою публікацією звіту про медіа–ландшафт – “Розбудова довіри до журналістики в Центрально–Східній Європі” – в Болгарії, Чеській Республіці, Грузії, Угорщині, Польщі, Словаччині та Україна.