Ліза Кліффорд
Яке право має кожен із нас розповідати історії інших людей? Це питання часто задає собі британсько-шведська фотожурналістка Анастасія Тейлор-Лінд.
Тейлор-Лінд документує життя звичайних українців з 2014 року, часів революції на Майдані. Цей рік вона провела в Україні, фотографуючи руйнівні наслідки російського вторгнення для мирних людей, деякі з яких живуть лише за кілька сотень метрів від лінії фронту.
Україна − країна, яку вона любить, але Тейлор-Лінд запитує, чому саме їй випало розповідати історію цього конфлікту.
“Маючи вибір між тим, щоб найняти мене чи когось із моїх чудових українських колег, чому ви наймаєте мене?, − запитує вона. − Ви повинні привезти мене з Лондона. Я не володію мовою. Мені майже все доводиться пояснювати, тому що я чужинка. Зовсім не зрозуміло, чому ви обрали мене, іноземку?”.
Тисячі журналістів з усього світу з’їхалися в Україну, щоб висвітлювати війну для міжнародної аудиторії. Тейлор-Лінд вважає, що саме українці, як і зарубіжні кореспонденти, повинні розповідати світові історію цієї війни, а не просто працювати перекладачами чи фіксерами іноземних репортерів.
“Я думаю, що найсильніші фотоісторії, які виходять з України, створюються українцями, − сказала вона. − Я вважаю фотографію цінною, такою, що робить свій внесок … і найкращу фотороботу зроблять люди, які походять зі спільнот, які вони фотографують. Ніхто не заперечує, щоб українські журналісти виконували чорнову роботу, створюючи сюжети для зарубіжних колег в Україні, але часто їх навіть не згадують у випусках новин”.
За словами Тейлор-Лінд, у фотожурналістській індустрії домінують “білі, середнього віку, середнього класу, гетеросексуальні чоловіки” із західних країн. Вона вважає, що їх десантують на війни, тому що боси міжнародних медіа мають підсвідоме упередження проти місцевих журналістів, сумніваючись в їхній об’єктивності та надійності як свідків того, що відбувається на місці подій.
“Існує колоніальна ідея, що тільки білі люди з багатих країн можуть бути по-справжньому об’єктивними, по-справжньому розповідати історії інших людей, − говорить Тейлор-Лінд. − Що, наприклад, небілим людям не можна довіряти розповідати історії своїх власних спільнот, тому що вони будуть упередженими. Тож давайте відправимо хлопця з американської газети, щоб він поїхав і розповів про це об’єктивно”.
“Справа в тому, що ніхто з нас не є об’єктивним, але в застарілих медіа існує думка, що деякі голоси є більш об’єктивними, ніж інші, і, як правило, це голоси старих білих чоловіків з багатих країн”.
Таке ставлення також вплинуло на замовлення, які пропонує Тейлор-Лінд. “Мені, як жінці, можна працювати в зонах бойових дій, але будь певна, щоб всі сюжети були про жінок і бажано портрети, а не фронтове хламіття. Не наступай нікому на п’яти. Не бери чужу роботу. Залишайся в темі жінок і війни”, − іронізує Тейлор-Лінд.
Більшість робіт Тейлор-Лінд за останні вісім років були зроблені не на замовлення, а з власної ініціативи та за власний кошт. Як іноземка, яка пише про спільноти, що не є її власними, Тейлор-Лінд воліє працювати разом з місцевим письменником, коли це можливо. В Україні це Аліса Сопова з Донецька.
Тетяна Бацкальова доглядає за своєю 90-річною свекрухою Лірою. Обидві жінки втекли зі свого будинку в сірій зоні між Авдіївкою та Донецьком, який був зруйнований обстрілами. Зараз вони живуть у квартирі в Авдіївці, яка також сильно постраждала від обстрілів, а потім була відремонтована силами родини. Тетяна не змогла отримати від держави компенсацію за збитки, завдані війною. Фото: Анастасія Тейлор-Лінд | Підпис: Аліса Сопова | www.anastasiataylorlind.com.
“Один з моїх етичних обов’язків − не наймати геніальних фотографів чи журналістів у якості перекладачів або фіксерів. Якщо я хочу працювати з українським письменником чи фотографом, то… вони не повинні бути моїм перекладачем”.
Тейлор-Лінд і Сопова працюють разом на Донбасі з 2014 року, пишуть і фотографують як команда, аутсайдер та інсайдер, кожен з яких привносить щось унікальне в сюжет. Тейлор-Лінд сподівається, що її фотографії промовляють до людей, яких ніколи не торкалася війна, щоб вони могли побачити, як вона виглядає в обличчях звичайних людей.
“Ми уявляємо, що війна відбувається у зоні бойових дій, можливо, в окопах. Ми зосереджуємо свою увагу на досвіді учасників бойових дій. Але часто в цьому просторі живуть і цивільні. Мене цікавлять не стільки солдати, скільки те, як це жити з ними”, − каже вона.
Тейлор-Лінд і Сопова налагодили успішну і рівноправну співпрацю в Україні. Але вона гостро усвідомлює відмінності в їхньому житті. Тейлор-Лінд може повернутися додому в будь-який час, коли захоче, а її українські колеги вдома. Коли вона захворіла на COVID-19, то повернулася до Великобританії, щоб відпочити та відновити сили як фізично, так і емоційно.
“Коли я приїжджаю додому, звичайно, стежу за новинами в Україні і планую свою наступну поїздку. Але мама Аліси та вся її родина знаходяться в Донецьку, на окупованій території, тож це зовсім інше”.
“Іноземні фотографи завжди мають вибір − чи їхати в Україну. І ми також маємо вибір, коли їхати чи відпочивати. Ми повинні мати можливість нормально спати, мати час відпочити від роботи, щоб добре справлятися з тим, що ми робимо”.
“Іноземці та українці в командах репортерів мають дуже різний досвід і дуже різні можливості для відпочинку”.
Донбас, Україна, 2019 рік. 75-річна Анна Дєдова на могилі свого сина, який випадково підірвався на ручній гранаті, знайденій біля свого будинку в селі Опитне минулого року. Ці відвідини, організовані місцевим активістом, є рідкісною нагодою для неї, оскільки кладовище розташоване в сірій зоні між Авдіївкою та Донецьком і майже недоступне через бойові дії та міни. Фото: Анастасія Тейлор-Лінд | Підпис: Аліса Сопова | www.anastasiataylorlind.com.
На суто практичному рівні, важливим етичним міркуванням для Тейлор-Лінд є використання відповідної транслітерації українських імен і місць, оскільки англійський правопис відрізняється від транслітерації російської та української мов. Наприклад, колись загальноприйнятим написанням столиці України було “Kiev” (транслітероване з російської мови), але зараз воно пишеться як “Kyiv”, українська транслітерація. “Donbass” (російською) став “Donbas” (українською). “Слова мають значення, імена мають значення. Важливо, щоб ми, журналісти, писали їх правильно”, − говорить Тейлор-Лінд.
Окрім базової точності, вона також гостро усвідомлює важливість представлення людей таким чином, щоб вони впізнавали себе та свій досвід на фотографіях. В Україні вона фотографувала одних і тих самих людей кілька разів і змогла залучити їх до своєї нещодавньої виставки в Імперському воєнному музеї в Манчестері.
“Як тільки я побачила виставковий простір, я зробила фотографії та розіслала їх через фейсбук, месенджер та вотсап. Я сказала: дивіться, це ваша фотографія. Багато з них використали їх як фотографію свого профілю та ділилися ними в соціальних мережах”.
Донбас, Україна, 2019 рік. Микола Гриник рибалить із сином Кирилом та донькою Мирославою під час пікніка на вихідних поблизу Авдіївки. Більшість зон відпочинку в цьому районі заміновані і люди намагаються знайти безпечні місця. Але Гриники мають досвід орієнтування у воєнному просторі: військові позиції розташовані всього за 50 метрів від їхнього будинку. Фото: Анастасія Тейлор-Лінд | Підпис: Аліса Сопова | www.anastasiataylorlind.com.
За словами Тейлор-Лінд, для іноземних журналістів важливо, щоб їхні матеріали про війну в Україні поповнювали зростаючу кількість історій і фотографій про неї. Україна велика, але російські атаки швидко поширилися на більшу частину території країни. Це означає, що для документування цієї війни потрібна велика кількість репортерів і фотографів.
“Це може прозвучати ідеалістично, але я бачу роль міжнародних журналістів як допоміжну для моїх українських колег, не тому, що вони українці, а тому що це занадто велике завдання для них самих та через масштаби насильства, яке було розв’язане і швидкість, з якою воно відбувалося”, − сказала Тейлор-Лінд.
“Я працюю в Україні вже вісім років, це місце, яке я люблю, я відчуваю себе там як вдома. Я розповідаю історії одних і тих самих людей протягом тривалого часу і не бачу жодного сенсу в тому, щоб зупинятися зараз”.
Ліза Кліффорд − британська журналістка та документалістка. Вона також працювала у сфері розвитку медіа по всьому світу, в тому числі в Україні.
Головне фото: Донбас, Україна, 2019 рік. Автобус прямує з прифронтового міста Курахово на контрольно-пропускний пункт у непідконтрольний уряду Донецьк. Після прибуття на КПП пасажирам доведеться вистоювати багато годин у черзі посеред мінного поля в очікуванні перетину лінії розмежування. Незважаючи на суворі умови, щомісяця цю лінію перетинають понад мільйон людей. Однією з головних причин подорожі є відвідування родичів на тому боці. Фото: Анастасія Тейлор-Лінд | Підпис: Аліса Сопова | www.anastasiataylorlind.com.
Вибрані фотографії в цьому матеріалі взяті з серії “5 кілометрів від лінії фронту” і використовуються з люб’язного дозволу фотографа Анастасії Тейлор-Лінд (www.anastasiataylorlind.com).
Переклад Віктора Перебенесюка.
Мережа етичної журналістики (EJN) за підтримки Фонду Евенса ініціювала серію статей про етичні виклики, з якими стикаються журналісти, що висвітлюють цю війну – в Україні, Росії та в усьому світі. Ця серія слідує за нещодавньою публікацією звіту про медіа–ландшафт – “Розбудова довіри до журналістики в Центрально–Східній Європі” – в Болгарії, Чеській Республіці, Грузії, Угорщині, Польщі, Словаччині та Україна.